Про Всё, философия.

ПроСве.

Посвящается Каплину Андрею …

Частина 1. Огляд характеру діяльності.
деяких представників від науки.

Для початку розглянемо таке поняття як наука. Наука — це
систематизована інформація про закономірності розвитку
природи, мислення, суспільства, та про способи планомірного
впливання на навколишний світ. З іншого боку, наукою можна
назвати діяльність людини, яка намагається засвоїти вищезгадану інформацію, і на підставі отриманих знаннь,
привнести щось своє. Щоб дати більш-менш популярний огляд будь-якої науки, необхідно розглянути процес її розвитку від самого зародження. Це означає, що потрібно розглянути діяльність її представників, яка дійшла до нас у вигляді зафіксованної ними інформації. Давайте розглянемо в цьому огляді творчість тих людей, які, як на мою думку, зібрали, проаналізували і систематизували всю наявну суттєву, для їхнього історичного періоду, інформацію.

По стилю написання (а це манера критики або згадки своїх попередників та сучасників, звернення до гіпотетичного читача в контексті викладеного матеріалу) можна визначити деякі риси характеру автора як людини, відношення до оточуючих його людей, ставлення до попередників. Звичайно треба мати на увазі вік автора на час написання твору, і співставляти його з віком об`єкта критики чи посилання. Роблю це для того, щоб показати деякі аналогії, які в мене виникли на підставі цих характеристик, і зробити висновок, на який вони мене наштовхнули.

Я народився в часи так званого ``застою``. Першим професійним філософом-практиком, з діяльністю якого я ознайомився, був В. І. Ул`янов (Ленін). В дитинстві, юності, я не знав його творчого доробку, як філософа, але мав можливість споглядати наслідки його діяльності, як практика (маю на увазі ту повагу, натуральну, а можливо й показову, з якою ставились до нього оточуючі мене старші люди, які займали державні посади пов`язані з вихованням молоді, - а це дитсадок, школа, технікум, армія). І ось, мабудь за іронією долі, три роки тому, зовсім випадково, до моїх рук потрапило декілька старих книжок, і в їх числі була книга ``Материализм и эмпириокритицизм``, за авторством Леніна.

На що я одразу звернув тоді увагу було те, що останній, на час написання цієї книги, був моїм ровесником. І, подумавши
словами механіка із кинофільму ``Формула любви`` — ``Что
один человек собрал, другой завсегда разобрать сможет``, почав її читати. Не скажу, що все зрозумів, але, маючи тлумачний словник, суть написанного вловив. Те, що Ул`янов був поліглотом і високоерудованою людиною, я знав ще зі школи, і мене не здивувала та інтернаціональна кількість діячів від філософії (як сучасників, так і його попередників) творчісь яких він співставляв. Але одразу ``кинулась в око`` та 100%-ва впевненість у своїй правоті, та у істинності тих концепцій, які він відстоював. Тим із своїх сучасників, хто не поділяв його погляди, він ставив діагноз ``невіглас`` або ``плагіат``, і відсилав їх до першоджерел, з яких він цитував свої аргументи. Весь твір пронизаний критикою одних (в основному його сучасників), на підставі посилання на інших(в основному його попередників). При цьому вік цих людей (на час написання творів на які він посилався і які він критикував), по відношенню до свого віку, ним до уваги не брався.

Я не випадково почав саме з цього філософа-практика. Ми
живемо в такий час, коли доступна до розгляду інформація
вимірюється астрономічними цифрами. Вірогідність того, що
думки, схожі на нижчевикладені висновки, уже приходили
комусь в голову і опубліковувались - дуже велика. І тому я
прошу не судити строго.

Продовжу грецьким тандемом, а саме оглядом Платона і
Арістотеля.

Хто знайомий з творчістю Платона знає, що окрім гарного художнього оформлення, як ото описи природи, побуту, зовнішньості людей, його твори написані ще й у формі діалогів. Те своє знання, яке хотів систематизувати, він викладав в такій манері, яка не нав`язує беззаперечність його думок. Тобто, в його творах відсутній категорично-повчальний тон. З цього можна зробити висновок, що і у житті він був людиною поміркованою, толерантною, без претензій на абсолютну істинність своїх поглядів. Гарно розвинута уява, дозволила йому добре описати світ ідей за допомогою різного роду метафор.

Оглядаючи манеру викладання Арістотеля, в мене виникло
враження, що за характером він був претензіозною людиною.
Мабудь, це сталося в наслідок того, що його розвиток, як
особистості, був трошки однобоким. Дуже сильно розвинута
здатність до міркування. Уява розвинута слабше. І, як наслідок, сухий виклад творів, зібрав всі, наявні на той час, факти з майже усіх сфер людської діяльності, перевірив їх з точки зору логічної несуперечності (не відволікаючись на встановлення їх істинності), і розіклав по полицям. Метод, яким це було зроблено, він теж гарно описав і виклав в ``Аналітиках``. І це, на мою думку, його найбільше надбання. Більш пізні філософи цей метод почали називати спекулятивним мисленням. Наявність цього мислення і відсутність почуттів, спричинили прослизання в його твори манери зверхнього ставлення до деяких із собі подібних (як ото в ``Політиці`` про рабів).

Учасники другого тандему, який я хочу оглянути, були
німцями - це Кант і Гегель.

У Канта період творчості поділений на два етапи: докритичний і критичний. На першому етапі своєї творчості він займався природничими науками (метеорологія, географія), проводив астрономічні спостереження. На критичному етапі своєї творчості займався вирішенням задач суто метафізичного характеру, намагаючись більш-менш зрозуміло описати їх. У 1766 році написав цікаву, як на мій погляд, статтю під назвою ``Грёзи духовидца поясненные грёзами метафизики.`` Зовсім недавно я ознайомився з нею (до речі, як і в прикладі з Леніним, я її прочитав будучи ровесником Канта на момент написання ним цієї статті). Оглядаючи стиль написання, і не знайшовши в тоні викладу претензії на беззаперечну істинність своїх поглядів, я прийшов до висновку, що склад характеру у Канта був приблизно таким же, як і у Платона. До досягненнь можна віднести припущення про апріорність простору і часу, а також його ``категоричний імператив``.

В період діяльності Гегеля, масив інформації, накопичений
людством за допомогою письма, був на порядки більший ніж в часи античності. Стиль обробки цієї інформації, а також її об`єм, як на мене, у Гегеля нічим не відрізняється від Арістотелевого. За змістом, правда, є різниця: якщо його попередник намагався систематизувати широкий спектр різнопланової інформації, то Гегель це робив з вертикаллю (в часі) надбаннь діячів від науки, де йшлося про суто метафізичні чи філософські питання. З його досягненнь можна відзначити зафіксований ним принцип діалектичної єдності природи.

Закінчити цей опис хочу оглядом деяких висловлюваннь відомого математика і логіка, а саме Б. Рассела. У своїй ``Історії західної філософії`` в огляді творчості Канта, він зауважив, що неможливо застосовувати його ``категоричний імператив`` в усіх випадках, які трапляються в житті людей. Він навів два приклади, які я й хочу розглянути. Перший стосується політичних діячів, які представляють інтереси великих груп людей, мовляв вони, у свої рішеннях, іноді вимушені жертвувати інтересами менш великих груп людей. Як на мою думку, цей Закон має місце тільки тоді, коли людина, яка хоче побачити його в дії, навчилася свідомо застосовувати його принципи у собі, тобто бачить ціль для застосування цієї етичної норми в першу чергу в собі. І якщо вона навчилась це робити, то у випадку вищезгаданого вибору, вона, - або зробить той, який справедливий, або відмовиться представляти інтереси більш великої групи людей.

Другий приклад стосується самогубця, мовляв знищуючи себе, цим самим, згідно кантівської Максими, він повинен би знищити і все людство. Так, в принципі, воно і є. Як і будь-який закон (а закон — це обумовлений і необхідний зв`зок між явищами), цей також не є винятком. Якщо умовою є точка зору самогубця, то знищуючи себе, він, тим самим, стирає пам`ять, і для себе необхідно знищує не тільки людство, а й весь світ. А якщо умова - це точка зору оточуючих його людей, то вони бачать людину, яка не дотрималась Закону (можливо по не розумінню, яке, тим не менш, не звільняє від наслідків) і, як необхідний наслідок, - перестала існувати. Адже всі закони в природі є загальними, але для того щоб їх дія мала місце, необхідна наявність певних умов. В даному випадку цими умовами є дотримання загальнолюдських етичних норм, одним із проявлення яких і є зафіксований Кантом ``категоричний імператив``.

Філософія, кажуть, це та наука, що вчить як потрібно жити.
Звідси випливає, що критерій, за яким достовірно можна
визначити ту долю істини, яка наявна в концепціях того чи
іншого філософа (з яким немає можливості поспілкуватись
вживу по причині його смерті) - це його вік на час смерті. З цієї
точки зору членів оглянутих мною тандемів потрібно поміняти
місцями.

Перший тандем:
Арістотель — 62 роки.
Гегель — 61 рік.
Вмерли будучи майже ровесниками, оба заповзято (судячи з
манери викладення інформації, яка дійшла до нашого часу)
хотіли чомусь навчити інших, на мою думку іноді старших за
себе, людей, перший - маючи свою школу, другий — будучи
професором. Оперували великими масивами інформації.

Другий тандем:
Платон — 80 років.
Кант — 79 років.
Теж були вчителями своїх сучасників, але, як мені здається, з
більшою повагою ставились до старших за себе людей, ніж члени попереднього тандему. Розвивали не тільки спекулятивне мислення, а й пов`язували виведену інформацію з чуттєвою стороною свого буття, в результаті чого отримали знання, яке і допомогло досягти їм свого віку.

Третя пара:
Ул`янов (Ленін) — 53 роки. Наглядний приклад того, до якого віку доживає людина, коли з геніальним, суто спекулятивним мисленням, починає втілювати запозичені нею концепції в життя, без поваги до старших. Його талант стає його трагедією. Позитивне в його діяльності заключається в тому, що тепер у людства є і такий досвід, враховуючи який, можна уникати здіснення помилок, а надбання втілювати в життя.

Рассел Б. - 97 років, вік говорить за себе.

Леніна з Расселом тандемом, звичайно, назвати не вийде, але об`єднати в пару протилежних за характером людей , можна спробувати. За життя вони зустрічались, коли Рассел був у Радянській Россії з візитом, але після спілкування з Леніним, у нього (з його слів) залишилось погане враження про останнього (щось на зразок ``фанатичного досягнення мети незважаючи на засоби``). Вони були майже ровесниками (на 2 роки Ленін був старший), досконало володіли абстрактним мисленням, і це мабудь все, що їх об`єднує.

Із всього вищевикладеного можна зробити такий висновок:

Чим більше одна людина, бажає навчити іншу, старшу за себе людину, деяким речам (теоретичним чи практичним), тим більшим стає той час, на який вона вкорочує собі віку, причому його величина (в роках) перебуває у прямій залежності від об`єму втіленого нею в життя вищезгаданого бажання. Відповідно, концепції, які вони відстоювали, - можна назвати більш істиннішими.

Визначити об`єм втіленого бажання можна ще й за кількістю послідовників їх вчення. Найяскравіший приклад, який можна взяти з історії людства — це діяльність ІСУСА із Назарета (Христа) - загальний вік 33 роки, і в результаті мільярди послідовників після смерті.

Хочу нагадати, що цей огляд вищезгаданих філософів, я робив керуючись загальновідомими історичними фактами і деякими моїми припущеннями. І якщо висновок, який спав мені на думку, для когось виявиться несподіваним, хочу зауважити, що він може бути і хибним, адже існує така інформація, що люди можуть і воскресати.

Частина 2. Гіпотеза

В цій концепції хочу викласти деякі свої міркування з предмета, який вивчає філософія, а саме того її аспекту, який розглядає розвиток людини і співвідношення в останній духовного і матеріального в контексті простору і часу, з урахуванням історичних фактів та досягненнь сучасної науки.

Візьмемо до уваги світ людей та ідей Платона, розглянемо його за методом Арістотеля викладеним в його ``Аналітиках``,
прив`яжемо цей розгляд до апріорного часу і простору Канта,
застосуємомо до всіх названих речей принцип діалектичної
єдності Гегеля, і все це разом співставим з деякою історичною інформацією та загальновідомими фактами з досягненнь сучасної науки.

Як людина, так і все, що її оточує, живе (існує) в просторі і часі.

Життя (існування) — це перманентний процес.
Життя (існування) можливе тільки в теперішньому часі.
Життя (існування) можливе тільки у чіткому об’ємі в просторі.

Отже, життя (існування) можливе за поєднання двох останніх
умов. Звідси випливає, що для того, щоб визначити як можливе життя (існування), потібно розглядати співвідношення цих двох категорій (простору і часу), як єдиного цілого. Це співвідношення може бути тільки двояким (по причині кількості його членів).

Перше співвідношення: Якщо час розглядати як невизначений (майбутня вічність) вектор, який своїм початком має теперішній час життя (існування) деякого об`єкта, то з протилежного боку маємо визначений за об`ємом простір в який записується інформація про життя (існування) даного об`єкту з початку свого зародження і до початку (теперішнього часу) невизначеного (майбутньої вічності) вектора часу. Перманентна зміна величини невизначеного вектора часу, відповідно викликає перманентні зміни у визначеному за об`ємом просторі.

Друге співвідношення: Якщо простір розглядати як невизначений об`єм (всесвіт), який можна споглядати з
місцезнаходження деякого живого (існуючого) об`єкта, то з
протилежного боку маємо визначений вектор часу, який своїм початком співвідноситься з не визначеним у просторі місцем зародження життя (існування) цього об`єкта, а кінцем має теперішній час, який співвідноситься з визначеним об’ємом і місцем у просторі, з якого і можливе споглядання живим (існуючим) об’єктом невизначеного за об’ємом простору. Перманентний рух живого (існуючого) об’єкта в просторі (всесвіті), відповідно викликає перманентні зміни у визначеному векторі часу.

Будь-яке життя (існування) можливе завдяки діалектичній єдності цих двох співвідношеннь. Іншими словами — все, що в науці називаєтся живим організмом, може існувати тільки маючи певний взаємозв`язок живої біомаси з існуючою неорганічною речовиною, в якій записується інформація про розвиток цієї біомаси. Тобто, весь Всесвіт можна поділити на дві взаємодоповнюючі, рівновеликі протилежні частини — біологічну і неорганічну, які, живуть (існують) в постійному взаємозв`язку і перманентно взаємозаміщуються.

Чим простіший живущий (існуючий) біоорганізм, тим більший
об`єм у просторі займає те місце, з яким він взаємозв`язаний. І
навпаки — чим складніший живущий (існуючий) біоорганізм, тим менший об`єм у просторі займає те місце з яким він
взаємозв`язаний. Тобто ускладнення біоорганізму, спонукає
зменшення об`єму в просторі куди записується інформація про це ускладнення. Це зумовлює ділення за кількістю.

Далі, напевно, слід розглянути, що саме наповнює вищезгаданий об`єм в просторі. Візьмем, для прикладу, зиготу
людини. Її життя (існування) можливе тому, що тіло цієї простої клітини, зароджується і починає жити (існувати) синхронно з зародженням астрономічного об`єкту (по типу квазар, чи якимось іншим), або з атомом водню (як найлегшим з відомих, але який має найбільший з усіх атомів об`єм у просторі). На цій двоякості визначення хочу зупинитись детальніше, виклавши одне припущення:

Людей, які населяли Землю тисячі років назад, за своєю чисельністю відносно нашого часу, було менше. Освоєння нових земель, спричинило розвиток орієнтації в просторі за
допомогою зоряного неба та сонця. Цей фактор, або можливо
просто цікавість, зумовило те, що люди почали споглядати
небо, і вивчати ті закономірності, які притамані руху зірок. По
причині малої щільності населення, тогочасний менталітет
дослідників суттєво відрізнявся від теперішнього. Їх розум,
ближчий до споглядання первозданної природи, міг помічати в поведінці зірок такі речі, які не доступні сучасному астрофізику, навіть за допомогою супутникових телескопів. І тому, тогочасна класифікація зірок, та їхня систематизація, могла суттєво відрізнятись від теперішньої. Систематизація об`єктів зоряного неба, в ті часи могла досягти такого рівня, з яким сьогодні можна порівняти систематизацію атомів у таблиці Мєндєлєєва. Керуючись такою системою, наші предки і могли вирахувати те, що я хочу показати на прикладі елементів з періодичної таблиці. Адже по своїй суті природа того , що ми звикли називати неорганічною речовиною одна й та сама.

На той час, коли систематизація зоряного неба була
завершена, хтось із тоді живущих міг помітити подібність, між
кількістю можливих років, які в середньому проживала
тогочасна людина, та кількістю різних за кольором та
величиною зірок, які могли бути систематизовані в періоди.
Тоді постало питання, як це пояснити своїм сучасникам, але молодшим за себе (на одне чи два покоління). Самий простий спосіб, за допомогою якого можна зберегти будь-яку інформацію (якщо вона варта уваги) — це людська пам`ять. І щоб зрозуміло розповісти своїм сучасникам, (ровесникам або молодшим за себе) про суть справ, якими займались старші дослідники, їм треба було надати цій інформації такого вигляду, в якому вона була б однаково зрозуміла і дітям і дорослим. І ось так могла виникнути цікава історія про творення Богом світу за сім днів.

Діти будучи малими слухали її від матерів, як казочку на ніч
розуміючи одне, підрісши і побачивши цей світ в його реаліях,
та по мірі віку усвідомивши сказане, починали розуміти інше. Можливо думали - ``як це Бог може з живого сплячого чоловіка витягнути ребро і зробити жінку?, це мабудь не Бог, а Чорт якийсь, адже це ж очевидно, що втративши ребро, людина може померти і не прокинутись``, що, в принципі, не заважало їм розмножуватись і робити здорове потомство. І тільки ставши дідами, і досягнувши певного віку, вони починали розуміти суть сказаного, і, можливо, починали обговорювати цю історію зі своїми дітьми, але уже в присутності онуків (а для останніх це було як свого роду казочка). Ось так у вигляді переказів ця історія і змогла дійти до нашого часу, закріпившись навіть у письмі, причому самому розтиражованному.

В даний час так систематизована періодична таблиця хімічних елементів Менделєєва. На підставі вищевикладеного можна зробити слюдуючий гіпотетичний висновок:

Зигота людини може розвиватись до найвищої можливої ступені свого життя (існування) відповідно до послідовного зростання мас атомів (які зафіксовані у періодичній таблиці хімічних елементів Мєндєлєєва) починаючи з водню і закінчуючи атомом за номером 118. Один рік життя (існування) людини, спричиняє збільшення маси атому таким чином, що він синтезується в слідуючий за ним в періодичній
таблиці елемент (тобто змінює свій атомний номер в порядку зростання на одиницю). Простіше кажучи, життя (існування) окремої людини, не може перевищувати 118 земних років, і його можна умовно поділити на сім періодів.

Природу цього взаємозв`язку, з точки зору теперішньої науки,
гіпотетично можна назвати похідною від гравітації. З точки зору різних спільнот, які виникали в ході історичного розвитку
людства, а саме тих їх представників, які усвідомивши це
виклали у вигляді доступної своїм сучасникам інформації, цей
неохідний взаємозв`язок (завдяки якому можливе життя
(існування) будь-чого взагалі) іменувався по різному. Це —
грецький Логос, християнсько-іудейський Бог, мусульманський Алах, індуський Брахма, буддиський Абсолют, китайський Дао, японський Камі, - що все разом українською можна назвати Законом життя (існування).

Судячи з власного досвіду, можу сказати, що до певного періоду свого життя, я над цим не замислювався, і вищезгадані назви я розумів, як наявність деяких всесильних істот, причому у різних народів своїх. Цьому розумінню сприяли такі вислови, як ото ``Закон Божий``. В моїй теперішній інтерпретації, цей вислів можна перевести як ``Закон Законів``. Напевне так воно і є, адже кожна конкретна людина живе (існує) завдяки взаємозв`язку (який є Законом) свого тіла (яке в постійному русі) з конкретним (але не визначеним в просторі відносно тіла) місцем де записується інформація про те що людина мислить і відчуває. Наявність мислення та відчуттів і є наслідком цього взаємозв`язку, а все це разом визначає людину як цілісний живущий (існуючий) організм.

Відповідно, ``Закон Законів`` (або Божий) це напевне той, за
принципами якого можливе життя (існування) множини людей, тобто суспільства як єдиного цілого. Але, в принципі,
необговорення цих речей мені зовсім не заважало проводити
час до сих пір, весело або сумно. Я вважаю, що в моєму віці ще рано обговорювати такого роду речі. Ці етичні норми (Закони Божі) дійшли до нашого часу з глибини віків, і люди, які їх визначали і зафіксовували (спочатку в словах, а пізніше і в письмі) за віком (на момент визначення, а головне викладення цих закономірностей), як на мою думку, були набагато старшими за мене зараз.

Що стосується питання філософії про границі пізнання, то на цю тему можна розмірковувати скільки завгодно, все залежить від уяви людини. Моя уява намалювала таку картину, що максимально можливий термін (час) пізнання світу однією людиною - це 118 земних років, а з приводу пізнання простору, як я змалював вище, можна провести дві протилежні границі:
Від пізнання і класифікації астрономічних об`єктів, на зорі розвитку людства на нашій планеті, яка дійшла до нашого часу у вигляді легенд, і до пізнання і класифікації об`єктів, які вивчає квантова фізика на сьогоднішній день.

І коли я чую, що на різного роду колайдерах науковці дроблять ядро водню, щоб дізнатись з чого воно складене і, можливо, намагаються синтезувати це саме ядро штучно - в мене виникає аналогія з діяльністю лікарів, які добуваючи з ембріону людини стовбурові клітини, намагаються з них клонувати останню або «запчастини» до неї. Це саме стосується і синтезу тяжких елементів сучасною фізикою, якому відповідає швидке старіння тіла деяких людей і часткова втрата пам`яті ними — як намагання продовжити вік людини сучасною медициною.

З приводу макрокосмосу можна провести аналогію між діяльністю різних проектів по типу Einstein@home, які вираховують різні надмасивні об`єкти на зоряному небі, і, можливо, намагаються впливати на них, за допомогою різного роду направлених гравітаційних променів (правда, такою інформацією (про наявність технологій, з допомогою яких можна згенерувати гравітаційні промені) я не володію, але вивів її за аналогією із мікрокосмосом), і тими випадками пророкувань, стосовно кінця світу, які систематично виникають, як останнім часом, так і в продовж всієї історії людства – а це і книги пророків у біблейських текстах, і пророкування по типу ``індіанців майя``, і різного роду сучасні ``нострадамуси``.

В підручнику ``Загальна психологія``, я вичитав подібне до слідуючого висловлення: ``психіка — це активне відображення навколишнього світу``, яке доречно, можна застосувати до останнього випадку. В понятті відображення уже закладена така характеристика як пасивність. Активне відображення - протиріччя. В житті такий вислів можна застосувати до психіки людини яка спить, і в той самий час бачить сон. На підставі таких снів і виникають пророкування. Час назад повернути не можна, але й вперед скорше за всіх забігти та подивитись - нереально. Тим не менш, будь-яке намагання людиною пізнати і створити щось нове — варте поваги, або просто уваги, незалежно від результату.

З приводу філософської проблеми життя і смерті, в мене така
думка: кожна окремо взята людина, йдучи по життю бачить
навколо себе смерть інших живих істот, але досягаючи певного віку, починає розуміти, що все живе, в тому числі і людство, - існує вічно, а от коли до неї приходить знання цього розуміння, тоді вона й помирає. Адже розуміння і знання — це різні поняття.

Ось таке оповідання.

Собрал и сопоставил факты - Дуткевич С. Б.

13 декабря - 2011 год от Р. Х., или 42 год от UNIX.

Рекомендуем прочитать