Теорія пізнання

Традиційно розрізняють онтологію як теорію буття і епістемологію (гносеологію) як теорію пізнання. Під онтологією філософія розуміє той зі своїх розділів, який досліджує початок усього сущого, тобто те, що в бутті є постійним, первинним і остаточним. Така, в усякому разі, програма онтологічних досліджень класичної філософії. Так як досліджуване буття не буває ні постійним, ні первинним, ні кінцевим, то цю програму, як вираз елементарного прагнення людини знайти опору в непохитних визначеннях, можна розглядати як оптимістичну, неначе завчені рухи мисливця, що заряджає рушницю, хоча невідомо, чи є дичина у тому лісі, в якому він збирається полювати. Сучасна онтологія досліджує швидше властивості базових понять, якими ми оперуємо, а не характеристики фактів і їх взаємозв`язки, з яких складається саме буття. Таке принаймні складається враження. Розвиток філософської думки з плином історичного часу зміщувався від дослідження своєрідних і глибинних властивостей природи як буття до дослідження мови, і це зміщення можна по праву порівняти зі зміною позиції дослідників – як до переходу від постульованої безвідносності категорій буття на позиції, які характеризуються відносністю. Цей перехід можна виразити навіть у афористичній формі: раніше філософи ламали голову над світом, а тепер – над мовою.
Оскільки дослідження хоч безвідносності, хоч відносності основ знання про буття саме по собі є результатом розумових операцій, з яких складається процес пізнання, то можна сказати, що онтологія нерозривно пов`язана з епістемологією. Адже для того, щоб дослідити будь-яке буття, в лінгвістичній або нелінгвістичній формі, необхідно розмірковувати. Коли ми розмірковуємо на тему буття, то перетворюємося в онтологів, а коли на тему пізнання - в епістемологів. І це правильно, тому що увагу можна поперемінно направляти на те, яким саме чином ми це робимо. У цьому сенсі необхідно розрізняти теорію пізнання і теорію буття [1,с.105-106].
Теорія пізнання опиняється в центрі усієї проблематики західної філософії у 17 ст.: вирішення теоретико-пізнавальних питань стає необхідною передумовою дослідження усіх інших філософських проблем. У цей час складається класичне розуміння теорії пізнання. Щоправда, сам термін «теорія пізнання» з`являється досить пізно – лише у 1832 році. До цього проблематика вивчалася під іншими назвами: аналіз розуму, дослідження пізнання, критика розуму тощо. Теорія пізнання продовжувала займати центральне місце в західній філософії аж до середини 20 ст., коли з`являється необхідність у переосмисленні самих способів постановки її проблем і способів їхнього вирішення, виявляються нові зв`язки теорії пізнання та інших областей філософії, а також науки і культури у цілому. Виникає некласична теорія пізнання [2,с.47].
Для того щоб зрозуміти сутність Теорії пізнання спершу необхідно розглянути сам феномен пізнання і дати визначення поняттю теорія.
Теорія – форма узагальненого відображення дійсності у мисленні. Термін «теорія» вживається у двох основних значеннях. У широкому значенні - це наука, знання взагалі, на відміну від практичної діяльності людей. У більш вузькому значенні теорія - це знання, що має суворо певну форму [3].
Пізнання – це процес особливої взаємодії між суб`єктом (людина) і об`єктом (певна частина світу), основним результатом якого є знання. Пізнання – це відображення об`єктивної дійсності як суб`єктивного образу, ім`я якого – знання [4,с.143].
Пізнаючи той чи інший об`єкт, людина починає з його зовнішнього опису, фіксує окремі його властивості. Потім, заглиблюючись у об`єкт, розкриваючи закони, яким він підпорядковується, людина пояснює його властивості, пов`язує знання про окремі сторони предмета в єдину, цілісну систему, що має певну внутрішньо логічну структуру. Отримане при цьому глибоке різнобічне конкретне знання про предмет трактується як Теорія. Будь-яка наука складається з теорій (наприклад, у сучасній фізиці - квантова теорія, теорія відносності, теорія елементарних частинок тощо).
Пізнання – філософська категорія, що описує процес побудови ідеальних планів діяльності та спілкування, створення знаково-символічних систем, опосередковуючи взаємодію людини зі світом та іншими людьми в ході синтезу різних контекстів досвіду [5,с.259].
Будь-яка філософська концепція пізнання уособлює собою зміст даного філософського вчення і в силу цього відрізняється від інших концепцій. Існує аналітичне, феноменологічне, герменевтичне, психоаналітичне, трансцендентальне, марксистське, еволюційне, соціально-антропологічне та інші розуміння пізнання. Крім філософських, мають місце і спеціально-наукові концепції пізнання – психологічна, нейрофізіологічна, лінгвістична, соціологічна, логічна, інформаційна, синергетична, які часто виступають у єдності з іншими філософськими вченнями. За межами науки і філософії не зникає рефлексія щодо пізнання. Повсякденне слововживання стихійно формує буденне розуміння пізнання; в релігії і теології мова йде про способи і форми пізнання Бога; магія і окультні науки прагнуть розробити методи пізнання таємничих субстанцій, астральних впливів, демонічних сил.
У цілому більшість відмінностей в тлумаченні та обґрунтуванні пізнання можна звести до двох основних позицій – фундаменталізму і функціоналізму, кожна з яких охоплює одну із суттєвих сторін пізнавального процесу. Різниця між ними полягає у розмежуванні розуміння людського досвіду: у першому випадку як діяльності, що керується рефлексією і шукає свого раціонального пояснення у ході безкінечного регресу основ, або, у другому випадку, як діяльності, що стихійно породжує рефлексію за необхідністю і підкорює її своїм потребам і завданням.
Основним змістом пізнання в його відносній самостійності стає створення і заміна одних ідеальних образів іншими у формі процедури позначення, ототожнення неототожненого, створення аналогових моделей. Тим самим забезпечується можливість обміну між різними контекстами досвіду: між об`єктивним і суб`єктивним, буттєвим і мислимим (чуттєвій інформації подаються понятійні схеми, на останні накладається чуттєвий зміст), емоції взаємодіють з розумом, аналітична рефлексія – зі стихійним і неусвідомлюваним досвідом, минуле співвідноситься із сьогоденням і майбутнім, близьке - з далеким, відоме - з невідомим, впорядковане – з хаотичним. Взаємодія контекстів досвіду дозволяє відрізнити їх один від одного, внести у кожний з них зовнішню і внутрішню структурованість, надати сенс тому, що розуміється під досвідом, мисленням, чуттєвістю. В основі взаємодії контекстів лежить практика людського спілкування і діяльності, у ході яких відбувається заміна одних предметів іншими, покликаними виконувати аналогічну функцію, і обмін досвідом з цього приводу. Тому в центрі пізнавального процесу знаходиться проблема взаємовідношення змісту і значення – саме вони утворюють його структуру як єдність стабільного і мінливого.
Шлях пізнання – це рух від локальних і стандартних контекстів досвіду до усе більш різноманітних і універсальних, причому чуттєві і розумові елементи присутні на кожному етапі. Пізнавальний процес не означає розвитку абстрактно-понятійного змісту за рахунок згортання чуттєво-образного; гармонійний розвиток знання у цілому припускає збільшення різноманітності всіх типів змісту і прогресивну диференціацію типів пізнавального ставлення до світу. Функція пізнання полягає у накладанні на світ мережі позначень – наукових формул, моральних норм, художніх образів, магічних символів, що дозволяють людині впорядкувати своє буття в ньому і так структурувати свою психіку, щоб надати їй мобільність і варіабельність, забезпечуючи тим самим можливість діяльності та спілкування.
Конструктивність – чи не найголовніша відмінність людського пізнання від аналогічної психічної діяльності тварин. Знаково-символічні системи, стихійно виникаючи як епіфеномен діяльності та спілкування, набувають зрештою відносної самостійності, а розумова робота з ними не тільки супроводжує усі прояви людської активності, але і є умовою її можливості. Пізнання не є копіюванням деякої зовнішньо пізнавальної реальності, але є привнесенням сенсу в реальність, створенням ідеальних моделей, що дозволяють направляти діяльність і спілкування і зводити у систему стани свідомості. Раціоналізація і конструктивна перебудова пізнавальних структур і процедур дозволяє не тільки вибудовувати діяльність і спілкування по деякому зразку (нормі), а й здійснювати довільний перехід від одних зразків, стандартів до інших, надає динамічність пізнавальному процесу, забезпечує його творчий характер. У цьому сенсі будь-яке творче пізнання породжує віртуальні світи, створює передумови створення та існування культурних об`єктів взагалі. Сучасний інтерес до віртуалістики має очевидну теоретико-пізнавальну природу, оскільки пов`язаний з методами розширення горизонту свідомості, використання яких є передумовою народження усілякого об`єкта культури.
Процес пізнання у цілому, в своїх найбільш загальних характеристиках, може бути описаний за допомогою типології ситуацій соціального виробництва знання як обміну змістом між різними типами епістемічних співтовариств (вождями і шаманами, царями і жерцями, ремісниками і алхіміками, лікарями і астрологами, інженерами і вченими, політиками та ідеологами, практиками і теоретиками). В одних ситуаціях смисли в основному репродуктивно використовуються для вирішення непізнавальних завдань, в інших ситуаціях використання і трансформація смислів переважно призводить до продуктивного створення нових змістовних утворень.
Онтогенетично еволюція пізнавального відношення відбувається паралельно процесу соціалізації індивіда, з одного боку, і його духовного збагачення – з іншого, при цьому фази даних процесів можуть не співпадати. Соціалізація пізнавального відношення є його організація за типом осілого, повсякденного досвіду групи. Духовне зростання індивіда придає його пізнавальній активності форму міграційного екстраординарного досвіду. Відповідно індивідуальному пізнанню повідомляються два його виміри: зовнішній, статичний, нормативний, з одного боку, і внутрішній, динамічний, мінливий – з іншого. Внесення порядку і змісту у взаємини індивіда з навколишнім світом, позначення біологічних реакцій соціальними термінами, індивідуальна орієнтація у різноманітті порядків і смислів, знаходження зв`язків у системі соціальних значень становлять сутність набуття соціального досвіду. Досвід є основою пізнання, визначає його зміст, але сам стає можливим завдяки пізнавальній (креативній) установці – розуміння неповноти, обмеженості реального досвіду, з одного боку, і його можливого розмаїття, що спонукає до його розширення – з іншого [5, с.260-262].
Пізнавальна діяльність – вид людської діяльності, тісно пов`язаний з іншими формами діяльності і спрямований на отримання, обґрунтування та оновлення існуючого знання [6,с.193].
Наукове пізнання – процес отримання емпіричних і теоретичних знань, орієнтований на вирішення проблеми, що має доказовий характер.
Способом обґрунтування емпіричного знання є багаторазові спостереження та експерименти, звернення до першоджерел, статистичних даних, які здійснюються вченими незалежно один від одного. При обґрунтуванні теоретичних знань обов`язковими вимогами, що пред`являються до них, є їх несуперечність, відповідність емпіричним даним, можливість описувати невідомі явища і передбачати нові. Обґрунтування наукових знань, приведення їх у єдину систему завжди було однією з найважливіших умов розвитку науки.
Важливий аспект науково-пізнавальної діяльності виявив С. Л. Франк: наукове пізнання є пізнанням у поняттях, оскільки воно намагається знайти в новому, незнайомому, утаємниченому щось спільне з іншим, вже знайомим, для того щоб підпорядкувати його чомусь вже зрозумілому і звичному, саме в цьому і полягає усіляке наукове «ствердження» і «пояснення».
Суттєвою характеристикою наукового пізнання є його інтерсуб`єктивність. Так, прагнення наукового пізнання обґрунтовувати отримане знання, відкривати його для компетентної критики робить науку зразком раціональності. З точки зору К. Поппера, вчений, висуваючи гіпотезу, шукає не стільки її підтвердження, скільки її спростування, що виражається критичним духом науки. Найвищу цінність в науці мають оригінальні, сміливі ідеї, які разом з тим підтверджуються досвідом. Саме вони мають найбільшу схильність до розширення проблемного поля науки, сприяють постановці принципово нових завдань, що розширюють горизонт наукового пізнання.
У науковому пізнанні, як правило, виділяють емпіричний і теоретичний рівні дослідження, кожен з яких володіє своїми специфічними методами дослідження.
Емпіричне пізнання постачає науці факти, фіксуючи при цьому стійкі зв`язки, виявлені закономірності. Найважливішими методами отримання емпіричного знання є спостереження і експеримент. Одну з головних вимог, що пред`являється до спостереження можна сформулювати наступним чином: не вносити які-небудь зміни у досліджувану реальність самим процесом спостереження. У рамках експерименту, навпаки, досліджуване явище ставиться у специфічні і мінливі умови з метою виявлення його істотних характеристик.
Іншим методом емпіричного дослідження є вимірювання, що дозволяє виявити кількісні характеристики досліджуваної реальності. У науках про людину, культуру і суспільство велике значення відіграють пошук, ретельний опис і вивчення історичних документів, свідчень культури як минулого, так і сьогодення. У процесі емпіричного пізнання суспільних явищ широко застосовуються збір інформації про реальність (зокрема, статистичні дані), її систематизація і вивчення, а також різні види соціологічних опитувань. Інформація, що отримується в результаті застосування такого роду процедур, піддається статистичній обробці. Джерела наукової інформації і способи її обробки, аналізу та узагальнення описуються для того, щоб будь-який науковець мав можливості для перевірки отриманих результатів.
Проте емпіричне дослідження дійсності не може відбуватися без визначеної теоретичної установки. Теорія дозволяє науковому пізнанню створювати цілісну картину сприйняття дійсності. У рамках загального світогляду вченого різноманітні факти складаються у єдину систему наукового пізнання.
Сутність теоретичного пізнання не зводиться до опису і пояснення різноманітних фактів, виявлених у процесі емпіричних досліджень, виходячи з невеликого числа законів і принципів, вона полягає у прагненні науковців розкрити гармонію світобудови. Зведення задач наукового пізнання лише до збору фактичного матеріалу, на думку А. Пуанкаре, означало б цілковите нерозуміння щирого характеру науки. «Вчений повинен організувати факти, - писав він, - наука складається з фактів як будинок із цеглин». Теорії у науковому пізнанні не з`являються як пряме узагальнення емпіричних фактів [6,с.153-154].
Процес пізнання, як і будь-яке інше явище, має свій характер, спосіб реалізації, який визначається як пізнавальна закономірність. Пошуком цієї закономірності займається теорія пізнання (епістемологія/гносеологія). Вона досліджує природу людського пізнання, форми і закономірності переходу від поверхневого уявлення про речі до осягнення їхньої сутності (тобто до істинного знання), а також розглядає питання про шляхи досягнення істини, її критерії.
Теорія пізнання досліджує також і те, як людина впадає у заблудження (похибку, хибне знання) і яким шляхом можна подолати його.
Складний і суперечливий процес пізнання можна подати так: пізнання починається з такого рівня, як чуттєвість, потім переходить на рівень абстрактності, потім знання виявляється на предмет істини чи хиби і, нарешті, завершальним етапом циклу пізнання є вчення про необхідність і межі можливої реалізації істини в реальній дійсності, на практиці [4,с.143].
З. Меретукова визначає гносеологію (епістемологію) одночасно і як теорію пізнання і як теорію відображення.
Теорія пізнання визначається як вчення про сутність, закономірності та форми пізнання, а пізнання як суспільно-історичний процес людської діяльності, який спрямований на відображення об`єктивної дійсності у свідомості людини [3].
Дійсність відображається у свідомості за допомогою різних форм пізнавальної діяльності:
1) форм чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення);
2) форм раціонального пізнання (форм абстрактного мислення-поняття, судження, умовиводи).
Виникає питання, у чому полягає відмінність цих двох форм, чим відрізняються форми чуттєвого і раціонального пізнання (форми абстрактного мислення)? Вони відрізняються функціями, що ними виконуються. Від почуттєвих органів у формах чуттєвого споглядання людина отримує знання про предмети і явища зовнішнього світу. Органи почуттів дають чуттєво-наочне відтворення предметів та їх окремих властивостей. А у формах абстрактного мислення (або раціонального пізнання) тобто поняттях, судженнях і умовиводах, відображаються істотні зв`язки між предметами, явищами, закономірностями їх розвитку.
Поняття як форма абстрактного мислення є однією з основних одиниць розумової діяльності. Це логічна форма, за допомогою якої будуються інші форми мислення - судження, умовивід. Поняття дозволяє пізнавати дійсність більш глибоко, ніж відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття, сприйняття, уявлення, що відображають безпосередній чуттєво-наочний досвід, доступні в принципі не тільки людині, а й тваринам, а ось поняття, судження і умовивід є вихід за межі того, що безпосередньо дано у чуттєвому досвіді. Формування понять можливе лише через абстракцію, за допомогою якої здійснюється проникнення від зовнішнього до внутрішнього, від явища до сутності.
Свідомість людини є вища і найбільш складна форма відображення. Властивість відображення проявляється по-різному:
1) елементарні види відображення в неживій природі (слід, поглиблення у ґрунті від каменя, відбитки тощо);
2) у живих організмів якісно нова форма відображення – подразливість (рослина повертає листя до джерела світла тощо);
3) у високоорганізованих тварин форма відображення – психіка. Вона проявляється у здатності мати образи предметів та окремих їх властивостей. Психіка тварин з високорозвиненою системою стала біологічною передумовою виникнення свідомості людини.
Через абстракцію здійснюється проникнення від зовнішнього до внутрішнього, від явища до сутності. У зв`язку з цим необхідно підкреслити, що сутність і явище діалектично взаємозалежні характеристики предмета. Сутність виражає внутрішній зв`язок різних сторін предмета або процеса, розкриває єдність у різноманітті властивостей предмета.
Явище – це зовнішні властивості та ознаки предмета, що осягаються в чуттєвому пізнанні – відчутті, сприйнятті, уявленні. У явищі з`ясовуються закони, які становлять сутність предмета.
Під суб`єктом пізнання слід розуміти людину або ту чи іншу спільноту (соціальну групу, клас, націю, суспільство, в певному відношенні – людство в цілому), коли вони не просто відображають дійсність, а утворюють знання.
Під об’єктом ми розуміємо те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта.
Суб`єкт і об’єкт пізнання перебувають в органічному взаємозв’язку, взаємовідношенні – сутність їхньої взаємодії можна відобразити також формулою: без суб’єкту немає об’єкта, а без об’єкта немає суб’єкта. Пізнання не може відбутися, якщо немає кому пізнавати і немає що пізнавати. Активність виходить від суб’єкта, який обирає об’єкт, взаємодіє з ним задля пізнання його сутності, досягнення істини [4].
Розуміння характеру проблем теорії пізнання, її долі та можливого майбутнього передбачає аналіз двох її типів: класичного і некласичного [2]. У класичній теорії пізнання можна виділити наступні особливості:
(1) Критицизм. По суті вся філософія виникає як недовіра до традиції, до того, що нав`язується індивіду зовнішнім (природним і соціальним) оточенням. Філософія - це спосіб самовизначення вільної особистості, яка покладається тільки на себе, на власні сили почуття і розуму в знаходженні граничних підстав своєї життєдіяльності. Теорія пізнання - це критика того, що вважається знанням у повсякденному здоровому глузді, в науці даного часу, в інших філософських системах. Тому вихідною для теорії пізнання є проблема ілюзії і реальності, думки і знання. Ця тематика була добре сформульована вже Платоном в діалозі «Тєетет». Що вважати знанням? Ясно, що це не може бути загальноприйнята думка, тому що вона може бути загальною оманою; це не може бути і просто думка, якій відповідає реальний стан справ (тобто справжнє висловлювання), бо відповідність між змістом висловлювання і реальністю може бути чисто випадковою. Платон приходить до висновку, що знання передбачає не тільки відповідність змісту висловлювання реальності, а його обґрунтованість.
(2) Фундаменталізм і нормативізм. Сам ідеал знання, на основі якого вирішується завдання критики, повинен бути обґрунтований. Іншими словами, слід знайти такий фундамент усіх наших знань, щодо якого не виникає жодних сумнівів. Все те, що претендує на знання, але в дійсності не спочиває на цьому фундаменті, має бути відкинуто. Тому пошук фундаментальних знань не тотожний простому з`ясування причинних залежностей між різними психічними утвореннями (між відчуттям, сприйняттям і мисленням), а спрямований на виявлення таких знань, відповідність яким може слугувати нормою.
(3) Су6`ектоцентризм. У якості безсумнівного й незаперечного базису, на якому можна будувати систему знань, виступає сам факт існування суб`єкта. З точки зору Декарта, це взагалі єдиний самодостовірний факт. У всьому іншому, у тому числі і в існуванні зовнішнього щодо моєї свідомості світу та інших людей, можна засумніватися (критицизм, характерний для всієї класичної теоретико-пізнавальної традиції, багаторазово посилюється з прийняттям цієї тези). Знання про те, що існує у свідомості, - незаперечне і безпосередньє; знання про зовнішні щодо моєї свідомості речі - опосередковане. Для емпіриків таким незаперечним статусом характеризуються дані свідомого відчуття. Для раціоналістів - це апріорні форми свідомості суб`єкта. Так виникають специфічні проблеми класичної теорії пізнання: як можливе знання зовнішнього світу і свідомості інших людей? Їх вирішення виявилося досить складним не тільки для філософії, але і для емпіричних наук про людину, що взяли суб`ектоцентричну установку класичної теорії пізнання (зокрема, для психології).
(4) Наукоцентризм. Теорія пізнання набула класичного вигляду саме у зв`язку з виникненням науки Нового часу і багато у чому виступала як засіб легітимації цієї науки. Тому більшість теоретико-пізнавальних систем виходили з того, що саме наукове знання, як воно було представлене в математичному природознавстві цього часу, є вищим типом знання, а те, що говорить наука про світ, те й існує насправді. Багато проблем, що обговорювалися в теорії пізнання, можуть бути зрозумілі лише у світлі цієї установки [2,с.47-49].
В останні десятиріччя 20 ст. поступово складається некласична теорія пізнання, яка відрізняється від класичної за усіма основними параметрами. Зміна теоретико-пізнавальної проблематики і методів роботи в цій галузі пов`язана з новим розумінням пізнання і знання, а також відносин теорії пізнання з іншими науками про людину і культуру. Нове розуміння в свою чергу зумовлене зрушеннями в сучасній культурі загалом. Цей тип теорії пізнання знаходиться на початковій стадії розвитку, має такі особливості:
(1) Посткритицизм. Не означає відмови від філософського критицизму (без якого немає самої філософії), а тільки лише розуміння того фундаментального факту, що пізнання не може початися з нуля, на основі недовіри до усіх традицій, і передбачає «вписаність» пізнання індивіда в одну з них. Дані досвіду тлумачаться у теоретичних термінах, а самі теорії трансформуються з часом і є продуктом колективної розробки. На зміну установки недовіри і пошуків самодостовірності приходить установка довіри до результатів діяльності інших. Мова йде не про сліпу довіру, а лише про те, що будь-яка критика передбачає певну точку опори, прийняття чогось, що не критикується в даний час і у даному контексті (це може стати об`єктом критики в інший час і у іншому контексті). У колективно виробленому знанні може бути такий зміст, який не усвідомлюється в даний момент учасниками колективного пізнавального процесу. Так, наприклад, у світлі ідей теорії самоорганізуючихся систем, розробленої І. Пригожиним, виявляється сучасний евристичний сенс деяких ідей давньокитайській міфології.
(2) Відмова від фундаменталізму. Пов`язана з виявленням мінливості пізнавальних норм, неможливості формулювання жорстких нормативних приписів розвитку пізнання. Спроби відокремити знання від незнання за допомогою таких приписів, зокрема логічного позитивізму і операціоналізму, провалилися.
У сучасній філософії існують різні реакції на цю ситуацію. Одні філософи вважають можливим говорити про відмову від теорії пізнання як філософської дисципліни. Так, наприклад, деякі послідовники пізнього Вітгенштейна, виходячи з того, що у повсякденній мові слово «знати» вживається в кількох різних сенсах, не бачать можливості розробки єдиної теорії пізнання. Інші ототожнюють відмову від фундаменталізму з кінцем теорії пізнання і з витісненням теоретико-пізнавальних досліджень філософської герменевтикою. Ряд філософів (а їх більшість) вважають можливим дати нове тлумачення цій дисципліні та у цьому зв`язку з цим пропонують різні дослідницькі програми, наприклад програму «натуралізованої епістемології» У. Куайна. Згідно з Куайном, наукова епістемологія повинна повністю відмовитися від здійснення приписів, від усякого нормативізму і звестися до узагальнення даних фізіології вищої нервової діяльності та психології, що використовують апарат теорії інформації. Ж. Піаже розробив концепцію «генетичної епістемології». На відміну від Куайна він підкреслює, що епістемологія має справу з нормами. Але це не ті норми, які формулює філософ, виходячи з апріорних міркувань, а ті, які він знаходить в результаті вивчення реального процесу психічного розвитку дитини, з одного боку, та історії науки - з іншого.
Ще більш цікава і перспективна програма розробки нефундаменталістських теорій пізнання у зв`язку з вивченням сучасної психології пропонується в рамках сучасної когнітивної науки. Філософ створює деяку ідеальну модель пізнавальних процесів, використовуючи у тому числі і результати, отримані з історії теорії пізнання. Він проводить з цією моделлю різні «ідеальні експерименти», досліджуючи насамперед логічні можливості цієї моделі. Потім на основі цієї моделі розроблюються конкретні математичні програми (алгоритми) роботи комп`ютера, а робота цього комп`ютера порівнюється з даними, які отримуються в психології. Це порівняння виступає засобом перевірки на результативність як комп`ютерних уявлень роботи психіки (з точки зору сучасної когнітивної психології саме пізнавальні процеси лежать в основі усіх психічних процесів), так і відповідних теоретико-пізнавальних моделей. Цей вид теоретико-пізнавального дослідження, що взаємодіє з психологією та розробками в галузі штучного інтелекту, отримав назву «експериментальної епістемології».
В рамках некласичної теорії пізнання відбувається своєрідне повернення до психологізму. По-перше, теорія пізнання (як і сучасна когнітивна психологія) виходить з того, що певні норми пізнавальної діяльності як би вбудовані у роботу психіки і визначають останню (і в цьому зв`язку раціональні підстави виступають також і в ролі причин психічних явищ). По-друге, головним способом отримання даних про роботу психіки є не індуктивне узагальнення інтроспективно даних фактів свідомості, а побудова ідеальних моделей, наслідки з яких порівнюються з результатами психологічних експериментів.
Існують і інші способи розуміння завдань теорії пізнання у світлі краху фундаменталізму. Цілий ряд дослідників підкреслюють колективний характер отримання знання (як повсякденного, так і наукового) і необхідність у зв`язку з цим вивчення зв`язків між суб`єктами пізнавальної діяльності. Ці зв`язки, по-перше, припускають комунікацію, по-друге, соціально і культурно опосередковані, по-третє, історично змінюються. Норми пізнавальної діяльності змінюються і розвиваються в цьому соціально-культурному процесі. У зв`язку з цим формулюється програма соціальної епістемології (яка нині реалізується дослідниками у багатьох країнах), яка передбачає взаємодію філософського аналізу з вивченням історії пізнання і його соціально-культурним дослідженням. Завдання фахівця у сфері теорії пізнання виглядає в цьому контексті не як приписання пізнавальних норм, отриманих на підставі деяких апріорних міркувань, а як виявлення тих з них, які реально використовуються у процесі колективної пізнавальної діяльності. Ці норми змінюються, вони є різними в різних сферах пізнання (у повсякденному і науковому пізнанні, у різних науках), вони не завжди у повній мірі усвідомлюються тими, хто їх використовує, між різними нормами можуть існувати протиріччя. Завдання філософа - виявлення та експлікація всіх цих відносин, встановлення логічних зв`язків між ними, виявлення можливостей їх зміни.
(3) Відмова від суб`єктоцентризму. Якщо в класичній теорії пізнання суб`єкт виступав як якась безпосередня даність, а все інше викликало сумнів, то для сучасної теорії пізнання проблема є принципово іншою. Суб`єкт, що пізнає, розуміється як споконвічно включений до реального світу і систему відносин з іншими суб`єктами. Питання не у тому, як зрозуміти пізнання (або навіть довести існування) зовнішнього світу і світу інших людей, а як пояснити генезис індивідуальної свідомості, виходячи з цієї об`єктивної даності. У зв`язку з цим важливі ідеї були висловлені видатним вітчизняним психологом Л. Виготським, згідно з яким внутрішній суб`єктивний світ свідомості може розумітися як продукт міжсуб`єктної діяльності, що включає комунікацію. Суб`єктівність виявляється культурно-історичним продуктом. Ці ідеї були використані у низці вітчизняних розробок щодо проблем теорії пізнання (при такому розумінні знімається відмінність двох сучасних підходів у розробці теорії пізнання - взаємодіє з психологією і спирається на культурно-історичний підхід). Вони були також підхоплені і з`єднані з філософськими ідеями Вітгенштейна західними фахівцями у сфері теорії пізнання і філософської психології, які запропонували комунікативний підхід до розуміння Я, свідомості та пізнання (Р. Харрє та ін.) Комунікативний підхід до розуміння суб`єкта, який виявився дуже плідним, разом з тим ставить ряд нових теоретико-пізнавальних питань: чи можлива свідомість без Я, чи не призводить комунікативна взаємодія дослідника і досліджуваного при вивченні психічних процесів до створення тих самих явищ, які вивчаються тощо.
(4) Відмова від наукоцентризму. Наука є найважливішим засобом пізнання реальності. Але не єдиним. Вона принципово не може витіснити, наприклад, повсякденне знання.
Для того щоб осягнути пізнання у всій різноманітності його форм і видів, необхідно вивчати ці до-наукові і поза-наукові форми і види знання. Найважливіше при цьому те, що наукове знання не просто припускає ці форми, але і взаємодіє з ними. Це було добре висвітлено, зокрема, при вивченні буденної мови у філософії Вітгенштейна і його послідовників. Сама ідентифікація предметів дослідження в науковій психології передбачає звернення до тих явищ, які були виокремлені здоровим глуздом і зафіксовані у повсякденній мові: сприйняття, мислення, воля, бажання і т. д. Наука не зобов`язана слідувати тим розмежуванням, які здійснює здоровий глузд. Але вона не може не рахуватися з ними. У зв`язку з цим взаємодія повсякденного і наукового знання може бути уподібнена відносинам між різними пізнавальними традиціями, які взаємно критикують одна одну і в цій критиці взаємно збагачуються (сьогодні йде гостра дискусія щодо питання про те, наскільки потрібно враховувати дані «народної психології», зафіксовані в повсякденній мові, в когнітивної науці) [2, с.49-52].
Теорія пізнання виявляється у центрі багатьох наук про людину – починаючи з психології і закінчуючи біологією і дослідженнями історії науки. Виникнення інформаційного суспільства робить проблематику отримання та асиміляції знання однією з центральних для культури у цілому.

Список використаних джерел:

1. Лем С. Фантастика и футурология: в 2кн. Кн. 1/под.ред. В.И. Борисова. – М.: ООО «Издательство АСТ»: ЗАО НПП «Ермак», 2004. -591с.
2. Новая философская энциклопедия. Том 4 (Т-Я). - М.: Мысль, 2010. – 735с.
3. Меретукова З.К. Методология научного исследования и образования: Учебное пособие для студентов занимающихся НИР и аспирантов. -Майкоп, изд-во АГУ, 2003 - 244 с.
4. Губерський Л.В., Кремень В.Г., Приятельчук А.О. та ін. Людина і світ: Підручник. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2001.
5. Новая философская энциклопедия. Том 3 (Н-С) - М.: Мысль, 2010. – 696с.
6. Общие проблемы философии науки: Словарь для аспирантов и соискателей/ общ. ред. Н.В. Бряник. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2007. – 318 с.
7. Философия науки: Словарь основных терминов. — М.: Академический Проект, 2004.
8. Философский энциклопедический словарь.

Рекомендуем прочитать