Іммануїл Кант і трансцендентальна парадигма логіки

В рамках філософської логіки розроблялись три основні парадигми, які історично змінювали одна одну: натуралістична, трансцендентальна та аналітична.

Основним завданням трансцендентальної парадигми філософської логіки є експлікація умов можливості пізнання як такого ( що має одночасно богословські, гуманітарні та природно-наукові виміри) - стала трактуватись і як експлікація логічної функції "духу", "розуму", "свідомості" та ін.

У контексті трансцендентальної парадигми філософської логіки І. Кант розробляє логіку пізнавального процесу, названу ним трансцендентальною логікою.

Трансцендентальну логіку І. Кант визначає як науку, що вивчає “походження, обсяг і об’єктивну значущість” апріорних знань. Ця наука має справу лише з законами розсудку і розуму, а також розглядає взаємодію рецептивності і спонтанності.

На відміну від формальної логіки трансцендентальну апріорі співвіднесено із предметом. Ця наука складається з двох частин: 1) аналітики, що стосується начал і принципів, за якими можливо мислити предмет, та 2) діалектики, що критикує суперечності розуму. Обидві частини також важливі для кантівського розуміння досвіду. Перша дисципліна трансцендентальної логіки - трансцендентальна аналітика становить оцінку емпіричного застосування розсудку, а друга - транцендентальна діалектика – критику розуму і розсудку у їх застосуванні до позафізичного світу.

Трансцендентальну аналітику можна сформулювати такими головними положеннями як.
По-перше, зв’язність та єдність між “окремими досвідами”. По-друге, поняття, які застосовано у досвіді, становлять саме правила такої єдності і зв’язності. І по-третє, поєднання досвідів за певними правилами під поняттями є необхідною умовою єдності свідомості, як самосвідомості.

Стара, добре опрацьована формальна логіка свідомо уникала зв’язку із чуттєвістю. Натомість трансцендентальна логіка, апріорі стосується предмету. Завдяки цьому трансцендентальна аналітика тлумачить дванадцять форм формальних пропозицій традиційної логіки у їх застосуванні до уявлень. У такому тлумаченні форми формальних пропозицій стають категоріями, чистими поняттями розсудку.

Категорії – це апріорні поняття розсудку, що визнаються як “апріорні можливості досвіду, можливості споглядання і можливості мислення.

Внаслідок синтезу, який відбувся за умов застосування категорій постає явище чи феномен. З огляду на розгляд феноменів, розсудок у І. Канта постає як законодавець: тобто явища утворено відповідно до законів-категорій.

Тут феномени постають як такі, що “перебувають у просторі і часі як безпосередні чисті споглядання”. Підпорядкування феноменів категоріям, а отже, і розсудку відбувається на таких підставах, як: 1) те що всі феномени є в просторі й часі; 2) апріорний синтез уявлення, апріорі стосується самих простору та часу; та 3) феномени мусять підкорятися трансцендентальній єдності такого синтезу та категоріям.

Саме в цьому сенсі розсудок є законодавцем: він дає закони, яким підкоряються феномени з огляду на їхні форми, встановлює стан, коли ці закони формулюють чуттєво-сприйману природу взагалі.

Через категорії розсудок судить. Однак є певний тип синтезів, через які розум застосовує категорії до роботи з даними чуттєвості. Тут передусім слід назвати уяву.

Уява через свої синтези схематизує. Синтез – в цьому розумінні, це заданість певного часу і простору, за посередництвом яких багатоманітне пов’язується з об’єктом взагалі завдяки категоріям. А схема – це умова, за якої “розсудок виносить судження за допомогою своїх понять”. Схема, як і годиться трансцендентальному типу тлумачення, відповідає не на запитання “чому” феномени підпорядковані розсудку, а “як” вони підпорядковані. Уява і проблема схематизму описують лише частину застосування категорій.

Об’єктивна реальність апріорних знань здобувається завдяки правилам об’єктивного застосування категорій, що викладені у таблиці основоположень. Таблицю складають чотири основоположення: аксіоми споглядання, антиципації сприйняття, аналогії досвіду і постулати емпіричного мислення взагалі.

Перші два основоположення – математичні, і розкривають природу споглядання та природу сприйняття.
Два інших основоположення - є динамічними, що стосуються відношення існування як такого.

Тож, перша аналогія досвіду стосується постійності субстанції, без зміни її кількісних параметрів.
У другій аналогії йдеться про часову послідовність за законом причиновості: “Усі зміни відбуваються за законом зв’язку причини і наслідку”. І нарешті, третя аналогія стосується одночасного існування: “Всі субстанції, оскільки вони можуть бути сприйняті в просторі як одночасно присутні, перебувають у повній взаємодії”.

Таким чином, аналогії досвіду є принципами визначення існування явищ згідно з модусами часу. Разом аналогії ведуть до висновку, що “всі явища мають полягати у єдиній природі, оскільки без цієї апріорної єдності не була б можливою жодна єдність досвіду, як і жодного визначення предметів у ньому”.

Останнім основоположенням є набір постулатів емпіричного мислення взагалі. Термін “постулат” І. Кант застосовує у математичному розумінні, як положення, “що не містить у собі нічого, окрім синтезу, за виключенням посередництва, якого надає собі предмет і складає його поняття... вони не розширюють нашого поняття про речі, а тільки показують, як узагалі воно зв’язується з пізнавальною здатністю”.

Аналітика завершується розмовою про ноумени – тобто про уявний предмет, що поза досвідом, чи негативне уявлення про річ саму по собі. Ноумен надзвичайно важливе поняття у топографії розуму: воно, з одного боку, показує межу досвіду і значущості знання, окресленої чуттєвістю, а з іншого – уводить тему позадосвідного і проблему “схильності розуму” судити про надчуттєве.

Обмеженість досвіду і зазначена схильність розуму становлять те, що прокладає місток до другої частини трансцендентальної логіки, до трансцендентальної діалектики.

Трансцендентальну діалектику І. Канта повністю присвячено критичному аналізу розуму, як здатності давати принципи самому собі та здатності оперувати ідеями та поняттями без адекватного предмета в чуттях.
Трансцендентальну діалектику спрямовано на вивчення суперечностей розуму, його видимості, що з необхідністю приводить до створення метафізики.

Трансцендентальна діалектика аналізує паралогізми, антиномії та ідеали чистого розуму і виходить з цього аналізу з важливим відкриттям необхідного характеру суперечностей розуму. У тому, що стосується питання досвіду, діалектика веде до двох важливих висновків.

По-перше, ще раз надано аргументи на користь того, що знання є собою лише в межах досвіду.

По-друге, стає очевидним природа розуму, що прагне завжди долати межі досвіду, це свідчить про наявність і дієвість певних регулятивів розуму, які мають не спекулятивну природу.

Таким чином, у вченні про начала “Критики чистого розуму” трансцендентальна естетика, аналітика та, певною мірою, діалектика визначили Кантову теорію досвіду і підстави можливості створення метатеорії досвіду.

Як метатеорія, кантівський трансценденталізм вивчає ті акти, що дають змогу розглядати досвід у теоретичних поняттях. Завданням метатеорії – є “рефлексія щодо тих припущень, за допомогою яких слід визначити досвід про предмети як можливий, а також визначити характер значущості цих припущень і їх зв’язок із основоположним визначенням досвіду, з метою мати можливість піддати критиці певні позиції теорії досвіду у випадку їх недолугості”.

І. Кант показав, як даність досвіду – єдину даність, з якою має розум для початку справи з самоаналізом – обмеженим умовами, що становлять апріорно-споглядальні форми простору і часу та категорії.

Отож, Кантова теорія досвіду полягає у припущеннях щодо суб’єкта, “суб’єктивних” форм просторовості, часовості та категоріях.

І. Кант був переконаний, що в рамках цієї теорії можна описати факт того, що предмет досвіду та суб’єкт досвіду не є абсолютно гетерогенними . Натомість суб’єкт і предмет досвіду пов’язані одне з одним і цей зв’язок означає, що суб’єкт, його принципи та поняття, створюють предмет яким ми маємо його у досвіді.

Можна стверджувати, що І.Кант відкрив епоху досвіду. Таким чином, критична філософія Канта стала поворотним пунктом у становленні досвіду, та започаткувала його історію.

Рекомендуем прочитать